«Я працював моляром – штукатуром на будівництві в Москві. Зарплата була пристойна. Але раптом щось пішло не так», — моторошна історія, як українець вирішив у Росії заробити

Заробіток в Росії.

У Москві Він був в одному кроці від багатства, і в тому ж кроці від долі повії.

Історія Павла (на прохання молодого чоловіка його ім’я було змінено, а частина слів у розповіді замінена більш цензурними формулюваннями) це фактично справжній сценарій дуже драматичного фільму. Він був звичайним заробітчанином з України, одним з сотень, а може й тисяч таких самих як і він шукачів кращої долі. Одним із тих, хто повністю довірився на совість ділків, що пообіцяли гідну винагороду в обмін на важку працю у вкрай складних умовах в чужій країні, бо хотів привезти хороші гроші для себе і своєї родини.

— Приїхавши разом з друзями до Москви ми насамперед зв’язалися з Артемом, — бригадиром, що обіцяв надати нам гарну роботу. Деякі з моїх друзів вже працювали з ним на будівництві житлових будинків в Харкові, тому ніяких підозр до цієї людини ні у мене, ні у моїх друзів не виникало. — розповідає Павло: «Він заздалегідь сказав куди саме ми маймо підійти по приїзду до Москви, щоб, отримати розподіл де саме приступити до роботи. Саме так ми й зробили.

Названа Артемом адреса виявилась невеликою будівлею в східному передмісті Москви, у Балашихі, де зібралась доволі велика кількість заробітчан, що приїхали такими ж невеликими групами. Свого роду розподільчий центр. Артем відвів нас на будівництво нового житлового будинку, що розташовувалася неподалік від місця розподілу, і ми відразу взялись до роботи.

Пізно увечері за нами прийшов Артем, та сказав, що ФСБ періодично перевіряє робітників, та йому потрібні наші паспорти, для реєстрації, щоб потім не було ніякого клопоту. Згодом, нам декілька разів навіть доводилось ховатися від перевіряючих, бо реєстрація нібито затягувалася».

— Я працював моляром – штукатуром на будівництві кілька місяців. Ми жили неподалік від об’єкта у цеху якогось не працюючого заводу, переробленого під гуртожиток. Умови праці були вкрай важкими, по чотирнадцять, іноді по шістнадцять годин на добу, без перерв чи вихідних. Звісно, що не про які лікарняні чи відгули й речи не йшло. В місці, де ми ночували навіть не було гарячої води, та й холодна іноді зникала. Такі умови праці відверто не для усіх, проте й зарплатня була дуже пристойна, — шістдесят п’ять тисяч рублів (це майже тисяча доларів) на місяць.

За попередньою домовленістю з Артемом наші документи, на випадок перевірки місцевими чиновниками залишились у нього, як і більша частина заробітної платні, яку ми мали повністю отримати по завершенню робіт. Наш гуртожиток розташовувався в дуже неблагополучному районі, тому зберігати у Артема більшу частину зарплати на той момент здавалося нам доволі доречною ідеєю. Ми якось відразу і не звернули увагу на те, що це було його ідеєю.

Та навіть тієї частини від заробітної платні, що ми щомісячно отримували на руки, — по двадцять тисяч рублів нам хватало з головою. Більшість часу ми працювали та відсипалися. Десь раз на два – три дні ходили за їжею до супермаркету що був неподалік від гуртожитку. Чомусь досі згадуються якими жадібними поглядами дивилися на нас місцеві дівчата.

Молоді, підкачані, працьовиті і добре заробляючи, ми неймовірно вигідно виділялися на тлі місцевих, обрезклого виду, постійно п’яних, безробітних місцевих хлопців. Люди, які говорять, що українців в Москві майже неможливо відрізнити від місцевих швидше за все не дивляться на зовнішній вигляд чи розмір талії оточуючих. Особливо яскраво такі відмінності кидається в очі на так званих робочих околицях.

За словами Павла неприємності почалися ближче до закінчення будівельних робіт: «В мене дуже важко захворів син, тож негайно знадобилися гроші на лікування. Тому дочекавшись, коли на будівництво приїде Артем, я підійшов до нього з проханням віддати мені зароблене. Артем спитав яку саме суму я хочу передати на лікування сина, та сказав зайти за грошима увечері до нього в офіс». Подальша розповідь Павла змушує просто заціпеніти від жаху і гніву будь-яку нормальну людину:

«Коли я зайшов в офіс я побачив Артема що сидів за столом.
— Ти один?» — запитав Артем.
-Так,- відповів я.
І світло згасло…

Коли я отямився в мене неймовірно сильно боліла голова. Десь на кордоні сприйняття звучав голос Артема: «На обличчя нормальний, підкачаний. Він твій, роби з ним, що хочеш».

— Добре,- відповіли Артему низьким голосом з явним кавказьким акцентом.

Я відкрив очі і побачив Артема що стояв з поруч якимось бородатим чоловіком.

— Тепер ти мій … . – Сказав з явною насмішкою в словах співрозмовник Артема

-Як твій?- Запитав я та перевів погляд до Артема, — Артем, що відбувається?!

Артем відвів погляд, а бородач підійшов, та вдарив мене з розмаху.

— Ти мій раб, дорогий! — прокричав бородань, вихопивши з кишені мій паспорт та махаючи ним перед моїм обличчям.

Я закричав: «Артем ти що, мене їм продав?!»

У відповідь мене вдарили кілька раз по голові і я знову відключився.

Отямився я в темній кімнаті, де смерділо вогкістю і людськими відходами. В іншому кутку лежала та постійно плакала невідома мені дівчина. Час від часу вона відкривала руки від живота, дивилася на них, кричала і знову починала плакати.

— Ей,- запитав я, — що з тобою сталося?

Плач перейшов до схлипів, а потім затих.

— Вони мене зґвалтували, вони мене !! — судорожно проплакала дівчина. — Гаразд би просто побили, так ще й зґвалтували. Тварі!

— Як це відбулося? — запитав я.

— Я швачка, приїхала з Херсона з подругами. Артем вчора викликав мене в офіс, сказав, що у мене проблеми з документами. Там він, і два його підручних мене скрутили, і сказали, що я тепер повія, і буду обслуговувати всіх, кого вони приведуть. Обслуговувати так, як зажадають. А подругам моїм він скаже, що мене посадили в тюрму і все. А потім вони поїдуть, і про мене забудуть. Ці виродки мене били ногами. Я їм обплювала кров’ю усі штани, до не могла поворушитись. А потім вони зґвалтували мене. Кожен. — і вона знову заплакала…

— Через кілька годин двері в приміщення відкрилася.- розповіде Павло запалюючи одну сигарету за іншою, руки хлопця починають помітно тремтіти. — Дівчина на той час забилася в куток і затихла. Крізь прочинені очі я побачив одну пару черевиків, і зрозумів, що це мій можливо єдиний шанс. Напевно сам Бог віддав мені сил, коли я скочив, і вдарив стоячу переді мною людину кулаком. На щастя, миски з їжею він уже поставив на підлогу поруч з нами.

Я притримав його обм’якле тіло, обережно прикрив двері і відтягнув його в «свій» кут, де запозичив у нашого наглядача куртку і ключі. Потім я підійшов до дівчини та схопив її за плече, що б розбудити. Але моя рука відчула холодне тіло. Вона вже не дихала…

— Нас тримали в підвалі будівлі де знаходився офіс Артема, тому мені було не важко зорієнтуватися де я. На щастя, ніким не помічений, я біг без оглядки хвилин двадцять. Після чого у мене виникло резонне питання: «Що мені робити далі?» Поліція — не варіант. Документів у мене не було, та інтуїція підказувала, що поліція могла повернути мене туди, звідки я щойно втік. Єдиним адекватним варіантом було звернутися в посольство України. Я не буду розповідати як добрався до Москви, але в цьому мені істотно допомогла реквізована у бандита куртка з грошима та смартфоном…

Потрапив до посольства я прямо з ранку. Вислухавши мою історію працівники консульського відділу поставилися до моєї ситуації з усім можливим співчуттям. На щастя, у мене в хмарному сховищі зберігалися скани паспорта та коду, це суттєво прискорило і спростило процедуру ідентифікації. Довідку для повернення в Україну я отримав день у день. Мене навіть не змушували платити за неї консульський збір.

Зараз, через рік, Павло згадує все що з ним сталося, як нічне страхіття. На питання навіщо йому було їхати на заробітки, пояснює, що його змусили зробити це оточуючи обставини: восени 2017 року від ускладнень пневмонії померла його дружина, і двадцятивосьмилітній хлопець залишився з двома дітьми на руках. Грошей катастрофічно не на що не вистачало, прогодувати двох дітей самотужки було надзвичайно важко, то ж хлопчина вирішив залишивши малих на вже стареньку мати та віддавши їй остатки заощаджень, виїхати на заробітки до Росії…

— Знайомі постійно хизувались хто скільки коштів заробив в Росії, хтось їздив, як вони казали: «на північ» та працювали вахтовим методом, та більшість працювало на будівництві в Москві» — розповідає Павло: «Оклади від тисячі доларів на місяць, — доволі суттєві гроші як на пересічного мешканця Харкова». «Можливо єдине смішне в цій історії те, що я таки отримав свою зарплатню за три місяці праці» — вперше за час, що розповідає свою історію посміхається Павло: «Ці гроші лежали у доларах у кишені покидька, що охороняв нас у підвалі.»

За словами правозахисників, жах що стався з Павлом аж ніяк не унікальний. Для сучасної Росії це буденність. Так, потрапити в руки людей, які промишляють торгівлею людьми, або просто не сумлінних роботодавців можна і в відносно благополучних країнах. Трудові мігранти з України не рідко стають жертвами торгівлі людьми в Туреччині, Польщі, Болгарії, Чехії, а особливо небезпечні в даному аспекті країни Африки та близького сходу. Але для Росії в зв’язку з тотальною корумпованістю її правоохоронної системи це стає справжнім лихом.

За даними міжнародних правозахисних організацій правоохоронці цієї країни часто самі приймають різного ступеня участь в більшості схем сучасної работоргівлі. То ж на допомогу до правоохоронних органів іноземцям, зокрема українцям, у цій країні безпечніше навіть не звертатися. Серед публікацій як в українській, так і в російській пресі регулярно зустрічаються сюжети про те, як іноземців, що приїжджають на нібито нормальну роботу в Росію насильно втягують в кримінальний бізнес. Найчастіше повіями (причому як жінок, так і ) та наркокур’єрами.

Та замість того, щоб визнавати таких людей жертвами і надавати хоч якусь допомогу російська Феміда майже завжди виносить їм неймовірно суворе, навіть за мірками російської правоохоронної системи покарання:

На теперішній час Павло вже майже оговтався від того, що з ним сталося, та знов збирається на заробітки. До Польщі, бо, за його словами, після усієї цієї історії, ноги його у Росії більше не буде. Та цього разу лише за офіційним трудовим договором, укладеними ще в Україні, та обов’язковою постановою на консульський облік. Бо, за його словами, лише так можливо захистити себе від злочинців, що не проти скористатися чиїмось рабським трудом. На зароблені закордоном гроші хлопець мріє відкрити фірму з надання послуг ремонту приміщень у Харкові.

Share
error: Content is protected !!