Вибори-2019: вони прагнуть перемоги, а їхні тези нагадують пропаганду Кремля

Де-юре виборча кампанія в Україні ще не розпочалася, а де-факто вона вже мало не в розпалі. Вся та політична публіка, що становила собою основу режиму Януковича, не зазнавши жодних реальних претензій від нової влади, переформувалася, відкинула бренд Партія регіонів і цілком благополучно постала перед суспільством у вигляді «Опозиційного блоку», партії «За життя» і подібних до них.

Нині вони прагнуть реваншу й активно готуються до перемоги на виборах 2019 року. Але правильніше було б сказати, що це їх готують до перемоги, адже головні тези, з якими представники реваншистів виступають публічно, чомусь дуже нагадують тези кремлівської пропаганди проти «київської хунти».

О. Вілкул, Ю. Бойко, В. Рабінович та їхні однодумці взяли на озброєння ідею «миру за будь-яку ціну». Вони обіцяють, що, прийшовши до влади, «негайно встановлять мир в Україні». Але, що дуже для них характерно, не розповідають, якими засобами, який мир і на яких умовах. Адже мир може бути або внаслідок перемоги, або внаслідок поразки й капітуляції. Вищеназвані діячі, виступаючи з критикою своїх опонентів, полюбляють їх називати «партією війни», а себе – «партією миру».

Насправді, в Україні є умовна «партія перемоги» і умовна «партія поразки». Друга з них готова прийняти всі вимоги агресора і поставити Україну на коліна перед Кремлем. Коли вони агітують, то уникають ставити питання руба: чий Крим? чи матиме Донбас такий самий статус, як будь-який інший регіон України? чи збереже в разі їхнього «миру» Україна свій суверенітет і незалежну внутрішню і зовнішню політику?

Разом із тим ці політики виступають з більш чи менш відкритим заборолом, зокрема заперечуючи автокефалію українського православ’я, відкрито виборюючи офіційну двомовність в дусі закону Ківалова-Колесніченка, вимагаючи нейтралітету України.

Це так би мовити відкрите, демонстративне, гучне капітулянтство. А є капітулянтство тихе, сказати б, непублічне, коли речники цієї позиції не дуже її акцентують, не дуже наголошують, хоча та позиція є не випадковою, а цілком концептуальною, попри певну політичну сором’язливість її носіїв. Проте принципова фундаментальна відмінність між цілями перших і других відсутня.

Сором’язлива капітуляція

Втілення політики тихого, наче сором’язливого капітулянтства уособлює створена торік партія «Основа» та її лідер донбаський бізнесмен Сергій Тарута. Під час подій 2014 року його призначили главою держадміністрації Донецької області.

На відміну від глави Дніпропетровської області Ігоря Коломойського, діяльність Тарути на Донбасі успішною не була. Як і діяльність там Ріната Ахметова… Вони не спромоглися перешкодити створенню там промосковських «бантустанів», «ДНР-ЛНР». А чи дуже намагалися?

Ахметов запам’ятався лише протестними гудками своїх підприємств, а Тарута взагалі нічим не запам’ятався. Що ж стосується його загального провалу на Донбасі, то він видається закономірним і неминучим, якщо почитати нині передвиборчу програму його партії, що була проголошена на з’їзді «Основи» 22 вересня 2018 року в Києві.

Отже, пункт перший – «Позаблоковий статус держави». Що це означає? Це означає залишити Україну беззахисним об’єктом зазіхань з боку імперсько-агресивної Росії. В 2014 році Україна не була членом жодного військового блоку, себто вона якраз і була позаблоковою державою, як і Грузія в 2008 року. Україну і Грузію врятувала їхня позаблоковість?

Позаблоковість практично нікого не рятує. Фінляндія в 1939 році була нейтральною, позаблоковою. Але це аж ніяк не зупинило Радянський Союз, який напав на цю країну. Естонія, Латвія, Литва також були в 1940 році нейтрально-позаблоковими. Це зупинило СРСР від окупації Балтійських країн?

Нині країни Балтії є членами НАТО і ЄС, і Москва не наважується нападати на них, хоча у військовому плані вони є набагато слабшими від України. Чому партія «Основа» прагне відродити геополітику часів Януковича? Тим більше, що його геополітика мала для України катастрофічні наслідки…

Безумовно, Україні треба в першу чергу розраховувати на себе і культивувати власну максимально потужну армію, але допомога з боку такого міцного міжнародного військово-політичного блоку, як Північноатлантичний альянс, ніколи не буде зайвою. Навіть Радянський Союз з його великим військовим потенціалом під час Другої світової війни чомусь не відмовлявся від усебічної допомоги з боку «клятих капіталістів» – США і Великої Британії. Чому «Основа» хоче в найближчій історичній перспективі залишити Україну сам на сам з російським агресором?

До речі, саме позаблоковості (на західному напрямі, але ніяк не східному з його ОДКБ) постійно вимагає від України Кремль…

Друга теза програми «Основи»: «Державна мова єдина – українська. Але, крім російської, офіційною пропонуємо оголосити й англійську». Чудово. Всі супротивники української мови й прихильники продовження русифікації України можуть радіти і плескати в долоні. Це ж треба такий спритний хід! Одним елегантним порухом руки знову відкинути українську мову на узбіччя, звести її державність до чистої формальності й необов’язковості.

Тут є очевидна маніпуляція – державна мова і офіційна мова це одне й те саме, це синоніми. Державна мова – це та мова, що в даній державі є офіційною, обслуговує всю офіційну сферу певної країни. Нам знову пропонують давню радянську схему російсько-української двомовності, прикриваючи це «фіговим листочком» англійської мови. Ми можемо спостерігати результати реалізації цієї схеми двомовності в сусідній Білорусі.

Між іншим, Москва багато років вимагала і зараз вимагає від України саме такої двомовної політики, що в перспективі має привести до однозначно російської одномовності. Як саме Росія це робить, вона нині демонструє в анексованому Криму, де формально-офіційно мають бути три мови: російська, українська і кримськотатарська, проте фактично дві останні перебувають під негласною, але дуже ефективною забороною і практично не використовуються в освіті.

До речі: чи всі лідери «Основи» вільно володіють англійською?

Третій пункт програми «Основи»: «Держава не повинна втручатися в питання релігії та історії». «Основі» варто було б (якщо вони чесні люди) до цього додати: «Українська держава не повинна втручатися в релігійно-церковні та історичні питання. А російська держава втручається і буде втручатися в цю сферу на теренах України».

Хіба «Основа» не бачить фундаментальне втручання Москви в події, пов’язані з набуттям Українською церквою томосу Вселенського патріарха? Саме Росія постійно вимагала від України невтручання в активну діяльність на українських теренах російських структур у сфері релігії, історії, національної ідентичності тощо. А на рідному Сергію Таруті Донбасі роками перед російською агресією промосковські агенти виступили з вимогами: нехай в кожному регіоні України буде своя мова, своя історія, свої герої, своя церква…

То чиєю ж політичною і духовною основою є партія «Основа» з її програмою? Хіба 2014 рік жорстко і криваво не продемонстрував, чим на практиці закінчується така ідеологія?

Ігор Лосєв – кандидат філософських наук, доцент кафедри культурології НаУКМА

Share