“Туреччина. “О, русские” – екзальновано заусміхалась на весь рот мамочка “Українці”, – низьким голосом чітко констатувала я”

Туреччина. Віддалений від цивілізації морський курорт в ущелині лікійських гір. Навколо здебільшого британці, персонал – за винятком кількох гідів – з іноземних говорить лише англійською.

Для рускіх така зневага до вєлікава маґучєва – як часник для вампіра, тому їх тут значно менше, ніж всюди в країні, і вони активно вдають європейців. Говорять тихо. Жінки вже без червоної помади. А взуття на шпильці я бачила лише раз – на двометровому трансвеститі, явно нє із мааскви.

Типова російська сім’я в цьому раю – атєц сємєйства з красунею-дружиною, дрібні діти, теща. Він водить всіх за собою, вічно дратується і тяжко заздрить бритам. Йому б теж імпонувало куражно завалювати вже на сніданок з гранчаком джек-деніелза, стрибати пузом на воду, під дикий регіт власних дітей і друзів.

Він би теж хотів разок спихнути дружину з пливучого понтону, щоб вона лаяла його крізь гоблінський сміх і за ноги тягнула за собою.

Але він знає: нє бивать етому. Приносить доглянутій до останнього нігтика женє та начебто благостній, но всєгда бдящєй, тьощє легкі коктейлі і приречено йде вчити дітей плавати…

І от ще. Ситуація на сходах. Їх тут мільйон, вони вузькі і круті. Є об’їзди і є ліфти. Але чомусь не для цього випадку. Троє жінок, немовля у сидячому візку. Німа сцена. Тримають візок з трьох боків, розгублено глипають одна на одну – не наважуються почати спуск. Переглядаємось з чоловіком. Він підхоплює візок з четвертого боку.

Процесія обережно починає рух сходами. Четверо носильників і біляве дитя, яке з рівною спинкою сидить в самому підгузку і спросоння байдуже оглядає широти морські.

“Як фараон!” – весело зауважила я зверху.

“О, русские!” – екзальновано заусміхалась на весь рот мамочка і, може навіть, заплескала б у долоньки, якби не зайняті руки.

“Українці”, – низьким голосом чітко констатувала я.

Запала гнітюча мовчанка, насичена переживанням “что же он, бандеровєц, сдєлаєт с рускім младєнцем?!”

Коли візок всіма колесиками благополучно опустився на алею над морем, на жінок теплою хвилею зійшло полегшення. Молода мамочка на мить завагалась. На її красивому чолі легкою складочкою наче проступила думка “как же і паблагадаріть, і прі етам нє заастріть напряженіє мєжду народамі?”

Ми вже зробили кроків п’ять, коли вона загорлала нам в спину: “Сенк’ю, сенк’ю!”

Юлія Бориско

Share