Сергій Іванов: «Міжнародний аеропорт «Бориспіль». Виходжу з терміналу. Дівчина за стійкою питає, куди їхатиму»

Міжнародний аеропорт «Бориспіль». Прилетів, пройшов паспортний контроль, виходжу з терміналу. Замовляю UBER, додаток повідомляє, що машину доведеться чекати 20 хвилин, скасовую замовлення і прямую до стійки «офіційного» таксі, яку дехто з вас мені так наполегливо радив.

Дівчина за стійкою питає, куди їхатиму, виписує мені папірець і каже, щоб я чекав на таксі біля виходу з терміналу. Коштує все це щастя 500 грн. UBER просив 380, але часу обмаль – мушу бути в Києві якомога скоріше.

– Які у вас машини? – питаю дівчину.
– Хороші, не переживайте – відповідає вона.

Знову виходжу на вулицю, мене зустрічає усміхнений Кличко – банер на вічній недобудові. Мені дуже подобається традиція ховати щось стрьомне під лощеними їблами казнокрадів. Пригадую «Новий курс» на розваленому сараї посеред безкрайніх ланів Хмельниччини і «Армію, мову, віру» на будівлі «Космолоту» десь на Львівщині. Знаєте, це як повісити фото гонореї на ПТУшному гуртожитку – семантична іділія, абсолютна логічна досконалість.

За пару хвилин під‘їжджає мальовничо брудна «Шевроле» невідомої мені моделі. Машина виглядає як позашлюбна дитина «Волги» і «Форда Скорпіо». Помічаю на кузові слово «Epica” – неймінг божествений. З машини виходить чоловік пенсійного віку, відкриває багажник.

– Це ви їдете?
– А це офіційне таксі?
– Так.
– Тоді я.

Складаю валізи в багажник, відкриваю задні двері і, вже сідаючи, відчуваю огидний сморід у салоні. Тхне як з помийки, чохли в плямах, у товстому шарі грунту на килимках теоретично можна саджати рапс.

– Вибачте, але я вимушений відмовитись, відкрийте багажник.
– Чому? – здивовано питає водій.
– Тому що ваша машина смердить.
– Що?!

– Ваша машина смердить.
– Де?
– Всередині.
– Ви перший, кому вона смердить.

– Може я перший, хто вам про це сказав?
– Не хочете їхати – так і скажіть.
– Так і кажу.
– Ви думали, я вас не упізнав?

– Я не думав про це.
– Ну звичайно вам моя машина не підходить! Ви до крутих звикли!
– Не до крутих, а до чистих.
– До чистих?

– Так.
– А моя, значить, не чиста…
– Навіщо ці евфемізми? Не «не чиста», а засрата.
– Як вам не соромно! Не сподобалась машина – викликайте іншу, але навіщо ображати?
– Я не ображаю, а кажу правду. Я боюся з вами їхати.

– Чому?
– А яка ймовірність того, що людина, яка не дотримується правил гігієни, дотримуватиметься правил дорожнього руху?
– Може трохи простішим треба бути?
– Бути простішим – це віддавати 500 грн за подорож у свинарнику?
– «Свинарнику»? Все зрозуміло з вами.

В цей момент до машини підходять люди – молода сім‘я з двома дітьми. Фонетика дозволяє ідентифікувати їх як мешканців РФ.

– Вы сва-абодны?
– Если этот пассажир не едет, то свободен, – киває на мене таксист.
– Із задоволенням поступлюсь. Впевнений, це ідеальний збіг. Немита машина для немитої Росії.

Таксист з ненавистю дивиться на мене і починає допомагати їм завантажувати речі. Через п‘ять хвилин до мене підходить хлопець в уніформі.

– А чому ви не поїхали?
– Бо брудна машина.
– Брудна?
– Так.
– Як брудна?

– Аномально.
– І ви не поїхали?
– Як бачите.
– А… Ну добре. Зараз буде «Тойота».

– Чиста?
– Не знаю. Але нова.
– Дякую.

Прибуває нова біла «королла». Водій допомагає з валізами, я сідаю, він традиційно питає, чи буде в нас все добре – «ви ж ближче до політиків» – я традиційно гарантую, що буде, і ми їдемо в місто. Машина бездоганно чиста, в салоні приємний фруктовий запах, тихо грає спокійна музика.

Дорогою згадую слова Зеленського, що кожен з нас – Президент. Ох, не знаю, Володимире, не знаю…

Можливо якраз тому, що в Україні стільки Президентів, в аеропортах нас зустрічають усміхнені лощені казнокради на білбордах разом з таксистами на смердючих розйобаних автівках. Можливо саме тому.

Serhii Ivanov
Share
error: Content is protected !!